СІМ”Я  СІКЕВИЧ

СІКЕВИЧ МІЛЕНТІЙ ПАВЛОВИЧ (1806 р.н.)

– Столоначальник Київської Духовної Консисторії.  Вивчення релігії, глибоко щира віра у родині зберігається і донині.

Його дружина – Сікевич Катерина Миколаївна (1811 р.н.), спадкова дворянка.

Їх діти: Надія, Єлизавета, Володимир, Іван, Василь.

 

ВАСИЛЬ МІЛЕНТІЙОВИЧ СІКЕВИЧ

Був Очільником дворянського зібрання та предсідником мирових суддів м. Тараща (Київська обл.). Напевно звідси бере своє коріння спадкове відчуття справедливості, яку треба відстоювати в т.ч. юридичними методами.

Був одружений із донькою професора Духовної Академії Наталією Данилівною Сікевич (з дому Смолодовичів. Книга батька Наталії Данилівни – Данило Максимович Смолодович – „Літургіка або наука про богослужіння”, вид. 4, Київ 1869р. до сих пір є учбовим посібником у Духовних Академіях).

Порядність, юридичний виважений підхід та глибоке розуміння релігії було передане і дітям.

У них були діти – Володимир, Микола, Людмила, Олена і Ганна. Сім”я володіла маєтком у Таращі і будинками у Київі за наступними адресами: вул. Бульварно-Кудрявська; вул. Набережно-Микольська; Львівська та Микольсько-Ботанічна.

 

ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ СІКЕВИЧ (05.09.1870-27.07.1952)

Видатний військовий діяч, генерал-майор (з 1917р.). З 1888р. на службі в армії. Військову освіту здобув у Володимирському Київському кадетському корпусі, Київському піхотному юнкерському училищі (1890). Служив у 131-му піхотному Тираспольському полку ад”ютантом командира батальону, командиром роти, пом. командира батальону. У роки Першої світової війни – на Пд.-Зх. фронті, командир 6-го піхотного Ладозського полку, помічник командира 36-ї піхотної бригади. Нагороджений багатьма орденами і Золотою Георгіївською зброєю (Перелік нагород додається).  В українській армії – з листопада 1917р. На початку 1918 – старшина створенного С.Петлюрою Гайдамацького коша Слобідської України. Брав участь у боях з більшовистськими військами під командуванням М.Муравйова за Київ. У березні 1918р. призначений командиром 3-го Гайдамацького полку, який входив до складу Запоріжської дівізії, визволяв від більшовиків Лубни, Конотоп, Полтаву, Харків. У квітні 1918р. очолив Донецьку групу у складі трьох піхотних, гарматного та інженерного полків, яка мала завдання звільнити Донбас. 15.04 – війська під його командуванням зайняли Барвінкове, згодом здобули Слов”янськ, Бахмут, Микитівку, Ковпаків. Наприкінці квітня частини групи вийшли на кордон з Росією. У період Гетьманату військ частини під командуванням генерала Сікевича В. охороняли сх.кордон України. На початку 1919р. генерал Сікевич В. виїхав до Австрії, де як військовий аташе, очолював репатріаційну комісію та водночас формував з колишніх військовополонених підрозділи для Армії УНР.

1920 року генерал Сікевич був направлений першим послом Незалежної України у Будапешт. Завдяки своїм особистим якостям зумів здобути щиру дружбу Президента Угорщини Адмірала Гонти. В подальшому Угорщина стала першої країною, яка офіційно визнала Незалежну Україну. Слідом за Угорщиною Незалежність України була визнана багатьма країнами.

Після того, як в Україні перемогли більшовики, на Адмірала Гонті став здійснюватись тиск із вимогами видати радянській владі генерала Сікевича. Дякуючи допомозі Адмірала Гонті сім”ї генерала Сікевича і йому самому вдалось покинути Угорщину та переїхати у Канаду в 1924 році. В Канаді генерал Сікевич очолив антибільшовицький рух. Видатний політичний діяч, його називали „Батько Отаман”, „Український Лев”. Був організатором і керівником управ ветеранських організацій вояків Армії УНР, головою Ради Хреста С.Петлюри. Автор спогадів та низки публікацій з історії українських визвольних змагань. Він став провідною фігурою з українських питань, виступаючи із безконечними промовами до тисяч слухачів, пропагуючи українські ідеї аж до самої своєї смерті.  Він був одним із найулюбленіших і найвпливовіших українців у Канаді. Коли король Георг і королева Єлизавета відвідували Канаду, генерал Сікевич був обраний, щоб керувати українськими ветеранами війни і щоб бути їм представленим. Генерал Володимир Сікевич  став провідною фігурою у зарубіжному антибільшовистському опорі, виступав по цілому світу із промовами та лекціями. На його ювілей приїхало понад 2.5 тис. чоловік, а на похорон – понад 3.5 тис. чоловік. Генерал Сікевич об”єднав довкола себе людей із різними світоглядами, але яких об”єднувало єдине бажання – звільнити Україну від більшовистських загарбників. На ювілей генерала Сікевича приїхали та прислали вітання люди з понад 35 країн. Генерал Сікевич помер у Торонто у віці 83 років.  За п”ять тижнів до своєї смерті він якраз повернуся із своєї останньої поїздки Сполученими Штатами. Його тіло, на якому був хрест і знак його святого покровителя ордену св. Володимира, його шабля, прикрашена червоною стрічкою Симона Петлюри, було покладене для прощання протягом шести днів. Тисячі людей з великої кількості різних країн прийшли, щоб віддати йому останню шану, і більш, ніж 3500 чоловік взяли участь у процесії, супроводжуючи генерала аж до його могили. Журналісти тих років писали, що такого похорону Торонто ще не бачив. Генерал В.Сікевич похований на кладовищі Prospect cermetery, Торонто.

ВІДЗНАКИ І НАГОРОДИ,

які дістав генерал Володимир Сікевич за час служби в війську під час покою і війни.

  1. Хрест Симона Петлюри.
  2. Пропамятний Хрест УГА.
  3. П”ять медалей: за російську-японську війну й інші.
  4. “Височайший Царський Рескріпт” ( Особиста Грамота-подяка царя за добре керування полком).
  5. Орден Св. Станіслава 3 кляси.
  6. Орден Св.Анни 3 кляси.
  7. Орден Св.Станіслава 2 кляси.
  8. Орден Св.Анни 2 кляси.
  9. Мечі і Банти до ордена Св.Станіслава 3 кляси.
  10. Мечі і Банти до ордена Св. Анни 3 кляси.
  11. Орден Св.Анни 4 кляси з написом на шаблі “за хоробрість”.
  12. Мечі і Банти до ордена Св.Станіслава 2 кляси.
  13. Мечі і Банти до ордена Св.Анни 2 кляси.
  14. Орден Св.Володимира 4 кляси з мечами й Бантом.
  15. Орден Св.Володимира 3 кляси з мечами.

 

СПИСОК УКРАЇНСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ І УСТАНОВ, В ЯКИХ ГЕНЕРАЛ ВОЛОДИМИР СІКЕВИЧ БУВ ПОЧЕСНИМ ЧЛЕНОМ.

  1. Рада Української Бібліотеки імені С.В.Петлюри в Парижі. Франція.
  2. Український Горожанський Клуб Мічігана. Сполучені Штати Америки.
  3. Українське Товариство “Просвіта” імені М.Грушевського. Торонто. Канада.
  4. Українське Товариство Взаїмна Поміч ч.8 в Торонто. Канада.
  5. Українське Товариство Взаїмна Поміч ч.6 в Віндзор. Канада.
  6. Гурток СУМК імені генерала В.Сікевич в Норквей Сакс., Канада.
  7. Гурток Молоді імені генерала В.Сікевича при Православній Громаді в   Боффало, Сполучені Штати Америки.

Генерал Володимир Сікевич був одружений із Вандою Сікевич (із дому шляхтичів Косинських. 13.06.1876-23.01.1966). У них були діти Наталія (1905 – 26.09.1995) и Леонід (1903 -1977). Наталія вийшла заміж за полковника царської армії Жан Луї Морей де Морана, (1895 – 1939), сина графині Марії Ламсдорф. (Цікаво, що на їх весіллі у Парижі свідком був князь Трубецький). Леонід одружився у Торонто із Кєй Кларк. Всі вищезазначені особи померли і поховані у Канаді. У Наталії є донька – Колетт Морей де Моран, талановита художниця, вона живе і працює у Лондоні, займається благодійною діяльністью, багато подорожує.

Тільки після падіння більшовистського режиму ім”я генерала Сікевича отримало заслужене визнання та пошану.

У Вінніпегу є велика музейна експозиція, присвячена генералу В.Сікевичу.

 

МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ СІКЕВИЧ  ( 07.12.1871-08.01.1938).

До більшовицького  заколоту – відомий в Києві юрист. Був одружений на Софії Мордаріївні Сікевич – з княжого дому Родванескул – (7.12.1878-09.09.1959). Після більшовистського перевороту і окупації Київа більшовиками був одним з очільників антибільшовистське підпілля. Постійно підтримував зв”язок із братом. Був арештований за доносом провокатора. Розстріляний у 1938 році „за організацію та участь у контрреволюційній організації” .

У нього була донька Наталія, яка в Києві вийшла заміж за Андрія Дубовенко, члена таємної ложі, де він мав високий ступень посвяти.

Після більшовицького заколоту товариство не припинило роботи. До Великої ложі входили і провідні діячі українського політичного руху: М.Грушевський, С.Єфремов, П.Скоропадський, С.Петлюра, лідери українських партій та майбутні міністри Української Народної Республіки та Гетьманщини (А Ніковський, В.Прокопович) та ін.

«Червоний терор» 1918-1920 р.р. призвів до знищення всіх політичних опонентів більшовиків, серед яких, звісно, були і таємні ложі релігійного напрямку (масони, розенкрейцери тощо). Вони, зокрема, звертались до Міжнародних організацій з повідомленням про таємні роботи та заявили протест проти голодомору – умисного знищення українського народу. У 1929-1933 pp. в Україні розпочалися масові репресії інтелігенції. Серед інших було  заарештовано і чоловіка Наталії –Андрія -і він отримав свій перший термін ув’язнення, серед довгого перілку звинувачень у антирадянській діяльності був і доволі дивний для тих часів термін «організація релігійного підпілля».

Вийшовши на волю, він не припинив свою діяльність проти радянського окупаційного режиму.  В наслідок чого, вже після війни був засуджений до 25 років таборів за „зраду Батьківщині”, вийшов достроково, завдяки смерті Сталіна. Ця обставина дозволила йому в подальшому прийняти участь у вихованні онуки, передаючи їй знання та любов до рідної Батьківщини.

Звісно що після війни сім’ї не дозволили жити в Києві. Завдяки наявності родичів на Галичині та певним зусиллям, вдалось добитись місцем проживання не Сибір чи Казахстан, а рідний Львів.

Так родина опинилась у Львові. Очевидно що родина постійно перебувала під наглядом «відповідних служб».  Попри це, це не заважало підтримувати зв’язок із людьми, які робили все можливе для приближення повалення комуністичного режиму. Попри радянську тотальну систему доносів, підпілля  не припиняло своє існування.

Тут, на Галичині, в оточенні невеликого кола родини та друзів, з якими можна було сміливо обговорювати заборонені теми, відбулося знайомство Софії із майбутнім чоловіком Володимиром. Тут Софія увійшла до кола людей, які твердо плекали народні традиції, звичаї,  рідну віру та безмежну любов до своєї землі.

Закінчила школу з золотою медаллю, інститут (початково вступала на вечірнє відділення бо на стаціонар заборонили вступати з таким антирадянським родоводом) – з червоним дипломом, вільно володіла багатьма іноземними мовами, мала неймовірну харизму та таланти.

 

Донька Софії та Володимира –  Наталія Володимирівна Сікевич – і є Головою правління нашого Центру. Загострене відчуття справедливості і бажання захищати її юридичними і іншими, не забороненими законом, методами, глибока християнська віра та знання у історії, релігії та культури, любов до українських звичаїв та традицій,  – все те, що було передано з кров’ю батьків, самим світом у якому зростала Наталія, все це,  власне, і стало запорукою формування Наталії Володимирівни, як особистості і лідера.

 

ЛЮДМИЛА ВАСИЛІВНА СІКЕВИЧ (13.09.1876-24.11.1928).

Перша в Росії жінка, яка стала головним лікарем і очолила велику лікарню, яка до революції була розташована на вул. Багрушинській у Москві. Під час кримської війни відповідала за нянечок. Після більшовистського заколоту, оскільки була „з бувших”, їй не дозволити стояти на чолі лікарні, проте її досвід був потрібний більшовикам і вони дозволили їй залишитись працювати у лікарні ординатором хірургічного відділення лікарні ім. проф.. Остроумова у Москві. Померла і похована у Москві на Ваганьковському кладовищі.

 

 

 

 

 

ОЛЕНА ВАСИЛІВНА СІКЕВИЧ (23.04.1873 -1939).

Вийшла заміж за Слухаєвського Олександра Сілуановича (25.10.1860-1928). який був власником найбільшого видавництва та книжкових магазинів, сім”я володіла однією з найцінніших бібліотек Київа. Після перемоги більшовицького заколоту, Олена Сікевич написала заяву про те, що добровільно дарує книжки та видавництво совєтам. Це було зроблено із метою збереження книг – більшовики все одно б все забрали і знищили, але коли майно стало власністтю СРСР – то його вже ніхто не посмів знищити чи пошкодити. Таким чином книги були врятовані. До кінця своїх днів працювала у власній бібліотеці простим бібліотекарем, намагаючись врятувати та зберегти  книги.

Після революції бібліотеці дали ім”я „імені Маяковського”, вона була розташована на вул. Миколаївській у м. Київі. Потім бібліотеку перенесли на вул. Фундуклєєвську і вона стала називатись УНІК, а в подальшому – на бульвар Шевченко і стала називатись „імені Січневого Повстання”. Всі книги були промарковані особистою іменною печаткою Слухаєських-Сікевич, однак це мало хвилювало радянську владу,  „товариші” звикли користуватись чужим, як своїм, не замислюючись. Ціною неймовірних  зусиль сім”ї Сікевич та справжніх інтелігентів м.Київа  вдалось врятувати найцінніші книги та картини від більшовиків і від німецьких окупантів. Ці книги із печаткою Сікевич-Слухаєвських і сьогодні прикрашають приватні колекції і багато музеїв світу. (Саме по лінії Слухаєвських до сім”ї Сікевич має родинне відношення і Катерина Десницька – майбутня принцеса Сіаму). Після смерті Олени Сікевич у 1939 році, на її поховання вийшов весь Київ „бувших”, лафет був покритий килимом ручної роботи. Величезна процесія йшла пішки через весь Київ і ніхто не осмілився їх зупинити. Похована Олена Сікевич на Байковому кладовищі.

 

ГАННА ВАСИЛІВНА СІКЕВИЧ   (03.02.1875-28.02.1947).

Допомагала сестрі та її чоловіку врятувати бібліотеку. Брала сиріт до себе до дому, рятуючи їх. Після розстрілу брата була заарештована, але потім її відпустили. Захворіла на туберкульоз, проте не продала жодної книги або картини. Померла після війни. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

 

 

 

Історія родини Сікевич – це яскравий приклад самовідданого служіння Батьківщині, жертовності та порядності. Через роки вигнань, переслідувань та репресій, коли із прізвищем Сікевич не можливо було поступити у ВУЗ, і комуністи вимагали змінити прізвище (ніхто із членів родини цього не зробив), через весь жах розстрілів, обшуків та арештів, сім”я Сікевич зуміла пронести свою віру, боротьбу і надію на те, що Україна стане НЕЗАЛЕЖНОЮ.

Дякувати Богу і Вірі, сьогодні ми проживаємо у НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ, боротьбі за становлення якої віддали і, на жаль і сьогодні продовжують віддавати, своє життя кращі сини і доньки України. Ми впевнені, що міліони родових історій, таких як історія родини Сікевич, є запорукою того, що ми і наші нащадки будуть жити на своїй землі, у вільній, незалежній, квітучій країні!

Слава Україні!

 

ПОДЯКИ.

Висловлюємо глибоку подяку канадському історику п. Роману Сенькусу та київському історику Віталію Ковалинському за їх багаторічні дослідження сім”ї Сікевич, написані книги та надані нам матеріали та за величезну людську порядність.

Висловлюємо подяку Київському історичному архіву за надані матеріали.

Висловлюємо подяку львівським історикам О.Колянчук, М.Литвину та К.Науменко  за їх наукові дослідження та їх книгу „Генералітет українських визвольних змагань”.

Висловлюємо глибоку подяку редакції американського журналу „Наш голос” за проявлений інтерес і публікації, присвячені родині Сікевич і нашого Центру.

Висловлюємо подяку всім українським та зарубіжним історикам, всім українцям Канади, в першу чергу – сім”ї Іванусів, всім, хто пам”ятає про родину Сікевич, хто збирав та продовжує збирати про них відомості, хто допомагав нам у нашій роботі і назавжди стали для нас справжніми друзями.

У своїй другій книзі „Київські мініатюри” В.Ковалинський писав:

„ А найголовніше – кияни, які не тільки будували свій дім, але й споконвіку несли вченість і славу рідного міста у ближні та далекі світи. На долю киян випало багато лиха – ворожі нашестя, війни, братовбивчі міжусобиці, мори, пожежі, повені… Проте вони не загубились проміж інших, не розчинилися, їх не можна сплутати з петербуржцем чи з одеситом. Тому що у них є він – Київ.

Про нього пам”ятали і київська гімназистка у далекій азіатський країні, і кияни, які не за своєю волею опинились на чужині, і відомий німецько-французький кіноактор, який народився у Китаї, теж певно знав, що його батько – з Київа.

У кожного Київ свій: бессарабський, печерський, подільський, шулявський, солом”янський… Але для кожного і для усіх разом він один – Київ. І радість, і смуток, і знахідки, і втрати. Так було – і так буде.”

 

ТРОХИ ПРО НАС.

Нам, що народились і виросли у Львові не притаманна така беззастережна і самовіддана любов до Києва. Ми відчуваємо її до свого Львова. Для нас назавжди самим кращим містом у світі буде наш Львів. І не тільки тому, що це єдине у світі місто, де у Список Світової Спадщини ЮНЕСКО була занесена вся центральна частина (зазвичай заносять окремі пам”ятки). Не тільки тому, що Львів має унікальну енергетику і людина, один раз закохавшись у це місто, віддає йому своє серце назавжди. І не тільки тому, що Львів — це щось надзвичайно особисте, персонально твоє і одночасно – ні… Тому що Львів – це місто, яке здатне зцілити любу хворобу. Якби не було тобі важко, якби не здавалось що життя закінчилось і все руйнується, достатньо лише піднятись на Високий Замок, подивитись на своє місто і раптом ти розумієш – все буде добре, це місто не дасть тобі пропасти, це місто саме, як Фенікс-птах, стільки разів піднімалося з попілу, що неодмінно допоможе тобі… „Місто, де залишаються серця”… Саме тому основна діяльність нашої організації присвячена Львову і львів”янам. Ми намагаємось врятувати наше місто від пошесті людської тупості та жадоби. Ми намагаємось допомогти львів”янам залишитись львів”янами, не розчинитись в загальній масі, зберегти свою неповторну культуру…А для цього нам доводиться щоденно відстоювати свої права, захищати себе від неуків та крадіїв. І ще для цього треба захищати сам Львів від непорядності та жадоби чиновників, непорядних людей і простої людської тупості.

Хвалити себе незручно… Тому про нашу діяльність, про наши успіхи і поразки Ви зможете довідатись, гортаючи сторінки преси, офіційних прес-релізів та цього сайту.